Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

Я дуже багато читала. Навіть певний час була переконана, що я таки Читач, а не Письменник. Та вислухавши мої сумніви щодо власного призначення, Оксентій відповів, що так і має бути. Щоб почати творити самому, треба спочатку почитати інших, повчитися. А часу вчитися мені не бракує.

Як я обирала книжки? Навмання. Блукала між полицями, роздивлялася корінці, тиснення, кольори… А потім виникало просто непереборне бажання взяти якусь із книжок, і тоді я простягала руку й брала. Звісно, я не вірю у випадковість, бо ще жоден прочитаний твір не був якимось недоречним чи малозначущим. Хоча, може, у Нічгороді таких узагалі не було? Іноді обирати книжки мені допомагав Матвій. Він у цьому справжній ас. А ще ми з ним дуже багато розмовляли про літературу. Якось хлопець зізнався, що до того, як я прийшла в Країну, він не читав жодного мого твору, та коли прочитав, то був вражений. І сказав, що чекає, коли я вже напишу щось безпосередньо в Нічгороді.

Я знала, що це і є моє головне завдання, що тут я саме для того, щоб писати. Крім того, усі ці розмови про мою незвичайність, про якусь особливу місію, що були в усіх на вустах, ніби накладали на мене якісь додаткові обов’язки. Я просто не могла їх підвести. Але мені чомусь не писалося. Я встигла знайти в Нічгороді ще дуже багато своїх книжок, що їх, як з’ясувалося, писала ще в Реальності. І це дало мені змогу збагнути, що я таки досить продуктивна. Хто б міг подумати, що я так багато мислила, що так багато моїх думок варті товстих книжок − вивірених, цільних.

Але це ж не дивно. Щовечора, лягаючи спати, я безперестанку мріяла, і мрії ці не були банальні, як-от, наприклад, що завтра піду на дискотеку й мене запросить до танцю гарний хлопець чи що піду на базар і куплю собі таку сукню, якої ні в кого немає, і мені заздритимуть всі однокласниці. Мріяла про дивовижні країни, неймовірні пригоди, романтичні події. Уявляла себе то принцесою якогось фантастичного королівства, яке я сама вигадала (продумувала все до найдрібніших деталей: закони, традиції, релігійні норми тощо), то безстрашним воїном, то іншопланетянкою, що прагне допомогти землянам урятувати їхню планету від самознищення.

Я нафантазувала давню державу, де панував поділ на касти білих (науковців, мудреців), червоних (воїнів) і чорних (робітників). Але всі ці касти були рівні, і правителя обирав народ, тож він міг належати до будь-якої касти. Але всі вони мали свої обов’язки, і їм суворо заборонялося зазіхати на чуже. І коли, наприклад, починалася війна, то безліч молодих і сильних чоловіків із роду білих чи чорних сиділи вдома, чекаючи, поки червоні жінки (а вони воювали нарівні з чоловіками) покладуть свої голови на полі борні. Саме цей поділ і став урешті причиною зникнення з лиця землі могутньої й квітучої (вигаданої мною) країни.

Так ось. Я читала свої книжки. Я бачила, що можу творити, але досі не спромоглася на жоден рядок. Чому? Відповідь прийшла сама собою. Країна − це не Реальність, і писати тут треба інакше, не так, як там. А як саме, я не знала, тому й вирішила звернутися до Оксентія.

Але не встигла, бо сталося те, чого ніхто не очікував і що перевернуло моє існування і, мабуть, існування всіх краян.

Усе було як завжди. Я читала чергову захопливу книжку, аж… Аж раптом знов опинилася в Коридорі…

Цього разу я налякалася значно дужче, ніж попереднього, адже з розмов моїх друзів, та й із того, що бачила сама (стан Метра після того, як йому довелося витягати мене звідти), зрозуміла, що це дуже погане місце, що з нього важко вибратися і що вдруге сюди не потрапляв іще жоден краянин, тому ніхто не знав, чим усе може закінчитися.

Я запанікувала. Почала кликати на допомогу всіх, кого тільки змогла пригадати: Бога, маму, Метра. Потім, зрозумівши, що все марно, побігла вздовж Коридору: десь же він мав закінчуватися. Та він не закінчувався.

Коли врешті зупинилася, то вирішила, що вихід слід шукати за котримись дверима. Як виникла ця дурна думка − не знаю, але зараз розумію, що сама я, враховуючи свій переляк, до такого не додумалася б.

Зібравши всю свою сміливість у кулак, я відчинила найближчі двері і…

За дверима був Він. Той, що я все життя мріяла про нього. Його усмішка зігрівала мене, сама думка про те, що Він десь існує на цьому світі, надавала впевненості у своїй потрібності, у невипадковості свого існування. Він чекав на мене, Він любив мене, любив таку, яка я є, без зайвих прикрас. Він хотів, щоб я залишилася тут, із ним, назавжди.

Але тієї ж миті до мене дійшло: хіба може бути Він у цьому місці? Ні! Ніколи! Щось не так. Хтось хоче надурити мене, збити з пантелику. І щойно я це подумала, як Він почав змінюватися, почав мене лякати.

Я прожогом вискочила з кімнати. Згадавши своє попереднє перебування в Коридорі, зрозуміла, що зовні, за дверима, ні хто мені шкоди не заподіє, але що ж робити далі?

Нічого мудрішого, як забігти в іншу кімнату, я не придумала.

Це місце нагадувало величезну залу для прийомів дуже важливих людей. Дами й кавалери у вишуканих вбраннях, побачивши мене, побігли назустріч, обступили, почали тицяти книжки (як я зрозуміла − мої книжки) і наввипередки виголошували дифірамби молодій талановитій письменниці. Вони казали, яка я чудова, які геніальні твори пишу; просили моєї згоди на видання романів за кордоном, на постановку фільмів за їхніми мотивами. На якусь мить я сама повірила у свою геніальність і винятковість. Так, я − геній сучасної літератури, такі ще не народжувалися на цій землі. Я дякувала їм, мені було так приємно. Я захотіла залишитися серед цих людей, чути ці слова безкінечно, адже вони так тішили моє вухо, мою душу, мою… гординю…

Стоп. За кого я себе маю? Єдина й неповторна? Такі ще не народжувалися? Нарешті я зрозуміла, що відбувається: якась невідома сила дуже хоче, щоб я залишилася в Коридорі. І щойно до мене це дійшло, як знову сталася метаморфоза: ще хвилину тому захоплені й приязні люди змінили свою милість на гнів і несамовито на мене накинулися. Не пам’ятаю їхніх криків, погроз, не пам’ятаю, як зуміла прорватися крізь натовп, але мені здається, що, незважаючи на